Право міністра і право громадянина
мая 21, 2009
Я не збирався говорити про “битву під Франкфуртом на Майні” – скандал, у який потрапив міністр внутрішніх справ України. Але тепер мушу. І ось чому.
Здається, тут все зрозуміло. Міністри інших країн (якщо це не країни з диктаторськими режимами) самі подають у відставку з набагато менш серйозних підстав. Наприклад, міністр фінансів Японії нещодавно залишив свій пост тільки за підозрами, що випив лишку.
Ніяких дебошів він не вчиняв і жодних офіційних документів про стан його сп’яніння японській громадськості пред’явлено не було. Справа честі міністра – подати у відставку наступного ж дня після того, як інформація про його неадекватні дії була оприлюднена. Хоча б для того, щоб зберегти рештки поваги до себе як до людини, зрештою, як до чоловіка.
Юрій Луценко не робив цього тиждень після інциденту у німецькому аеропорту. Як не зробив цього і після того, як у лютому його підлеглі “помилково” скалічили ні в чому не винного мешканця Криму. Не зробив він цього і після проведених 15 березня у Києві та Сімферополі мітингів низки громадських організацій проти “міліцейської сваволі”.
Тепер він таки написав заяву про звільнення. Але сам текст цієї заяви, заяви його заступників та перебіг подій у парламенті, який має затвердити його відставку, показує, що звільняти своє крісло Луценко не збирається.
Він сподівається, що за відставку не проголосує “коаліція” та комуністи (син одного з лідерів КПУ є заступником Луценка) і відставку буде провалено. Таким чином ця заява є лиш кроком для збереження міністра на своїй посаді.
Я хотів говорити не про “франкфуртську битву”, а про порушення права українських громадян на мирні зібрання з боку міліції під час демонстрацій 1 та 2 травня. І думаю, що не франкфуртський інцидент має бути підставою для відставки, бо це – справа особистої моралі міністра.
Підставою для відставки мають стати систематичні порушення прав громадян з боку міліції під керівництвом міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та його заступників.
Про такі порушення неодноразово говорили правозахисники. Я, зокрема, – про порушення права на мирні зібрання і про те, що за міністра Луценка та його заступника з громадської безпеки Олександра Савченка (до речі, одного з тих, хто розганяв мітинги “України без Кучми”) таких порушень стало більше, ніж за попередні періоди.
У грудні 2008 року Громадська рада МВС з прав людини ухвалила рішення про створення комісії щодо розслідування фактів порушення свободи зібрань. До комісії увійшли представники громадськості. Працівники МВС мали бути включені згодом (на засіданні ради Луценко і Савченко були відсутні). Та роботу комісії керівництво МВС проігнорувало, як і інших комісій за участі представників громадськості.
Очевидно, впевненість у своїй вседозволеності й стала причиною продовження порушень громадянських прав з боку міліції вже на початку цього року, зокрема, й скандальних навчань міліцейських спецпідрозділів щодо розгону мітингів та наступного за ними сумного інциденту в Криму.
1 травня посадові особи міліції (полковник Пасльон з ГУ МВС у Києві) всупереч статті 39 Конституції, тобто самочинно, без рішення суду, вирішив, хто має право, а хто не має права проводити мітинг біля пам’ятника Тарасові Шевченку.
Нагадаю, Київська міськдержадміністрація подала до суду заяви про заборону усіх масових заходів 1 травня 2009 року. До честі української Феміди, суд не задовольнив жодну з цих заяв і, таким чином, усі громадяни Києва мали повне право відзначати День солідарності трудящих.
Проте міліцейський полковник вирішив, що цього дня біля Тараса можуть збиратися тільки представники правих (близько 100 осіб). Учасники ж демонстрації лівих і антифашистів (близько 400 осіб) були заблоковані міліціонерами на підступах до парку Шевченка, а потім фактично під конвоєм були доправлені до найближчого метро.
У діях полковника є всі ознаки порушення статей 340 (незаконне перешкоджання проведенню мітингів і демонстрацій) та 364, 365 (перевищення та зловживання владою) Кримінального кодексу.
Втім, питання не тільки у криміналі. Свого часу радянська влада 9 березня (день народження Шевченка) та 22 травня (день перепоховання Шевченка) також визначала – кому не можна збиратися біля Тараса у Києві.
1990-го мене затримали у парку Шевченка за статтею 185-1 Адмінкодексу (порушення порядку проведення мітингів і демонстрацій), а 2001-го міліція, на чолі з тодішнім заступником начальника київської міліції, а нині – заступником міністра Савченком, не пустила до Тараса учасників УБК (і теперішнього міністра теж).
Що ж, всупереч філософській тезі Еклезіаста про те, що немає нічого вічного під Місяцем, доводиться констатувати – таки є. Це впевненість міліціонера в тому, що саме він має право вирішувати: кому що можна, а кому – ні.
Українська земля і пам’ять Тараса – це наша, громадян України, земля і пам’ять. І не міліцейському чиновнику вирішувати, де нам ходити і як цю пам’ять шанувати.
Що повинна була робити міліція, коли є ризик сутичок між політично різнополярними демонстрантами? У європейській судовій та адміністративній практиці це питання давно вирішене.
У класичному вже рішенні Європейського суду з прав людини, у справі “Лікарі за життя” проти Австрії” вказано, що держава (а МВС – державний орган) повинна забезпечувати реалізацію права усіх громадян на мирні зібрання. І тамтешня поліція стає між демонстрантами з різних таборів та вживає інших заходів для того, аби не допустити при цьому порушень громадського порядку.
До речі, згідно статті 17 закону про виконання рішень Європейського суду, ці рішення є джерелом права в Україні. Окрім того, вже український суд не заборонив мітингів ні правих, ні лівих 1 травня.
До речі. Протягом 2007 року українська міліція (міністр Василь Цушко, заступник з громадської безпеки Василь Фатхутдінов) змогла забезпечити громадський порядок у багатьох гострих випадках, не порушуючи прав жодної із сторін можливого протистояння, наприклад, під час довготривалих мітингів “за” та “проти” указів президента про розпуск парламенту.
Прикро, що міліцейські керівники у травневих подіях показали свою політичну заангажованість і фактично стали на бік крайніх правих. Наприклад, 2 травня міліціонери, знову ж таки всупереч Конституції та рішенню суду, заблокували учасників “Маршу свободи” на невеличкому п’ятачку біля приміщення УНІАН, в той час як представники ВО “Свобода”, які виявляли явну агресію до учасників “Маршу”, мали можливість безперешкодно пересуватися Європейською площею столиці.
Таке відверте сприяння міліцейських чиновників конкретним політичним силам можна пояснити як недавньою заявою президента проти антифашистського руху, яка, як по духу, так і буквально збігається із заявами правих організацій, так і тим, що ще 2006 року з приводу того ж “Маршу свободи” міністр Луценко (тодішній прихильник, а нині – опонент Ющенка) з екранів телевізорів заявив, що став би в лави противників “Маршу”.
Того року противниками “Маршу” були представники ультраправої Української націонал-трудової партії.
1 і 2 травня міліцією було незаконно затримано низку громадян у різних містах України. У Харкові затримано 4-х осіб, зокрема за скандування гасла “Ющенко – геть!”. Правозахисники вже дали оцінку цьому факту.
І ще один красномовний штрих до діяльності МВС у галузі забезпечення свободи зібрань – організація “Щит”. Утворена головно з колишніх міліціонерів і очолювана фігурантом виборчого списку БЮТ (нині – політичного союзника Луценка), ця організація взяла на себе роботу, подібну до “чорних ескадронів”.
Щоправда, “Щит” не вбиває, а лише перешкоджає громадянам реалізовувати свободу зібрань тоді, коли це не може зробити міліція.
Так, зокрема, “Щит” розгромив намети організації “Братство” (близька до мера Києва – політичного опонента БЮТ і Луценка) у самісінькому центрі столиці. Міліція “не встигла” на місце подій, хоч від будівлі ГУ МВС у Києві та від будівлі МВС України до Майдану максимум 10 хвилин пішки.
Організатори погрому ніякої відповідальності не понесли і, мабуть, не понесуть. Так само, як не понесли жодної відповідальності організатори погрому наметового містечка УБК 6 лютого 2001 року на Хрещатику (нагадаю, заступник начальника київської міліції у 2001-му і заступник міністра у 2009-му – одна й та сама особа).
Все це – невеликий перелік порушень лише одного з громадянських прав, відповідальність за які має нести міністр внутрішніх справ та його “профільний” заступник.
Питання про те, скільки і де пити, має бути питанням совісті самого міністра, зрештою, це його право як громадянина. Але питання про систематичні порушення прав громадян його відомством – не особиста справа міністра. І саме це має стати предметом розгляду у Верховній Раді.
Володимир Чемерис, Інститут “Республіка”, член Громадської ради МВС з прав людини, для Української правди
