RSS

Отрута

мая 29, 2008

Однією з тем, які досьогодні є болісними і хвилюючими для суспільства, є тема досі офіційно не розкритого злочину – замаху на життя кандидата в Президенти Віктора Ющенка.

Генеральна прокуратура неодноразово заявляла, що до відтворення картини злочину лишилося буквально кілька кроків. І справді – хоча повної офіційної версії досі не оприлюднено, інтерв’ю учасників подій, натяки посадових осіб і інші матеріали, які подекуди з’являються в ЗМІ, дедалі більше складаються у єдину систему.

До нашої редакції уже не раз надходили листи з різними версіями того, що сталося пам’ятної осені 2004го. Однак кожній з версій бракувало якоїсь логічної ланки. Нині ми отримали статтю, яка претендує на побудову з уламків інформації стрункої мозаїки, яка, здається, враховує усі інтереси і мотиви практично всіх дійових осіб того часу. Тому ми вирішили опублікувати цю версію із збереженням стилістики автора, надавши її на суд читачів.

Недарма народна мудрість свідчить, що усе таємне рано чи пізно стає відомим. Як би комусь не хотілося приховати минуле, воно пробиває собі дорогу до світла. І допомагає зрозуміти логіку подій і поведінки певних осіб, які без знання правди про минуле пояснити неможливо.

Нині із завзяттям, гідним кращого застосування, прем’єр-міністр і “принцеса Майдану” Юлія Тимошенко прикриває колишнього керівника Адміністрації Кучми Віктора Медведчука. Незважаючи навіть на критику з боку Президента України і партнерів по коаліції, вона тримає біля себе людей, які до останнього були і залишаються довіреними особами головного есдека. Невже справді лише їх досвід має прислужитися демократичній Україні, проти якої вони, до речі, так завзято боролися? І чи немає інших причин, які штовхають Юлію Тимошенко у полон до колишніх “антикризових менеджерів”?

Відповідь знаходиться у недалекому минулому – і, на превеликий жаль, події 2004 року наздоганяють сьогоднішніх політиків.

Нині поступово, крихта за крихтою ми відновлюємо картину злочину, який залишається одним із найгучніших замахів останнього часу. Мова йде про спробу вбивства в 2004 році кандидата в Президенти України Віктора Ющенка. Сьогодні ми маємо майже повну картину, не вистачає лише декількох дрібних деталей, що не змінюють суті. І картина ця показує у вельми невигідному світлі і тих, кого відразу підозрювали у причетності до злочину – і тих, хто нині їх так гаряче захищає.

Якби план убивства Ющенка був реалізований, це, мабуть, був би найзухваліший випадок захоплення влади в історії країни. Однак, як завжди, вдача відвернулася від замовника вбивства, так званого «кризового менеджера», тоді глави Адміністрації Президента України Віктора Медведчука.

Вочевидь, детальний сценарій вбивства вже був розроблений до того часу, коли в інтерв‘ю журналу «Кореспондент» Медведчук зухвало та безапеляційно заявляв, що Віктор Ющенко ніколи не буде Президентом України. Вочевидь, ця впевненість ґрунтувалася на знанні про те, що зазначений кандидат просто не доживе до самого голосування.

З виконавцями злочину теж не було проблем. Безпосередню доставку діоксину забезпечив Медведчук, а виконання замаху, очевидно, мав здійснити Володимир Сацюк, якому було надано відповідні можливості.

Єдиною «слабкою ланкою» стала організація зустрічі з необхідними людьми в необхідному місці. Була потрібна своя людина, яка була наближеною до кандидата в Президенти. Адже Віктор Ющенко дуже не хотів іти на зустріч, яка від початку видавалася підозрілою.

Відомо, що на зустріч Ющенка привіз Давід Жванія. Останній виртатив чимало зусиль і енергії, аби переконати тодішнього кандидата в Президенти. Про корені такої наполегливості можемо здогадатись, якщо згадаємо, на чому зростав бізнес Давида Жванії.

Людина, яка займалася продажем російських ТВЕЛів для українських реакторів на атомних станціях. Важко уявити, щоб цей напрямок роботи російські товариші довірили людині, яку не здатні повністю контролювати. В Росії Володимира Путіна таке було просто неможливим.

Важлива деталь: через півтори години після тієї смертельної вечері Володимир Сацюк прибув до свого боса – Віктора Медведчука – для того, щоб відзвітувати про вдалий початок операції.

Можна цілком логічно припустити, що головна підозра у організації вбивства впала би на Віктора Януковича і Леоніда Кучму. Зрештою, так і сталося після замаху. Це вкладалося у плани змовників. У разі, якщо Віктор Ющенко би помер, для заспокоєння світової спільноти можна було б піти навіть на арешт такого незручного кандидата, як “донецький”.

Оскільки усі силові органи на той час жорстко контролювалися саме Медведчуком, необхідних визнань довго чекати б не довелося. Кучма би просто мовчав, оскільки був би зацікавлений у переведенні стрілок на іншого невдаху. А можливо, Медведчук приніс би в жертву і його.

Безумовно, проблем уникнути не вдалося б. Але «кризовий менеджер» подбав і про це. Нестор Шуфрич йому гарантував, що вже є жорсткі домовленості з одним з лідерів опозиції – Юлією Тимошенко – про варіанти розвитку подій. Якби люди вийшли на вулиці, Тимошенко мала би очолити масові заворушення в Києві. Після того, як рахунок жертв пішов би на сотні, люди сприйняли б наведення порядку як належне (як це трапилося в 2001 році при “штурмі Банкової” 9 березня).

Якби до вуличних протестів не дійшло, Тимошенко залишалася єдиним кандидатом у лідери демократичного табору – і з нею можна було вести мову про розподіл влади.

У кожному разі, Віктор Медведчук опинився би регентом при повністю деморалізованому главі держави. А потім, після приблизно року необхідних PR-зусиль, за відсутності будь-якої серйозної протидії з боку частково деморалізованої, частково контрольованої через свого вірного Нестора Шуфрича опозиції та розгромленого донецького клану можна було подумати про легітимізацію свого стану. Хтозна, можливо після усіх подій та вірної поведінки самого Медведчука він вже не сприймався б як зосередження світового зла.

Однак случилося диво. Диво з тих, які змінюють хід історії. Віктор Ющенко вижив. На цей випадок плану не було. Була сила, воля та бажання переламати країну через коліно. І були свої люди в опозиції.

Все це працювало досить погано. Влада втрачала розум та почуття міри, а з ним й контроль над ситуацією. А потім був Майдан. Після того, як провалилися спроби примусити силовиків розігнати його із зброєю в руках, залишився останній шанс – спровокувати самих помаранчевих на напад.

Це майже вдалося. Юлія Тимошенко повела людей на кордони навколо Банкової, але людям стало розуму не йти до кінця. Чітко спрацював штаб Ющенка, попереджаючи провокації. Витримку виявили і міліціонери. В цілому, спецоперація призвела до повної поразки її авторів.

Безумовно, була ще спроба підірвати офіси на Боричевому Току. Згадайте, саме тоді Юлія Володимирівна скаржилася на погане самопочуття та майже не з‘являлася на людях. У цих умовах ліквідація Віктора Ющенка майже автоматично робила б її президентом без усяких виборів, оскільки з тією владою вже ніхто не забажав би мати справу. Навіть Росія.

Безумовно, такого сценарію Медведчуку не могли дозволити решта, хто був навколо Кучми. Вони і не дозволили. Силові структури вчасно знайшли та знешкодили вибухівку.

Попри невдачу 2004 року, домовленості «кризового менеджера» прислужилися йому. Вочевидь, він має що сказати та має чим довести свої слова. Можна тільки уявити, якої вони ваги, якщо чинний прем‘єр готова повернути Віктора Медведчука у велику політику та відверто захищати його людей.

Все це досі отруює українську політику. І поки ми не поставимо всі крапки над «і» в тих подіях, вона так і залишатиметься отруєною.

Реальна політика

2 474 переглядів

БанкИск - Сообщество обманутых банками клиентов
Украина онлайн статистика Спротив. Часопис про свавілля влади та громадський спротив незаконним діям