Як працювала цензура у радянські часи? Сповідь цензора
июня 10, 2017
Шостого червня українські журналісти відзначали своє професійне свято. Як водиться, бажали один одному доброго здоров’я, творчих знахідок, а ще — не зазнавати впливу цензури, ненависної вільним і креативним натурам.
Та офіційно цензури в теперішній Україні немає. Утім, не існувало її офіційно і в СРСР. Радянські журналісти і літератори могли вживати у своїх творах термін «цензура» лише при описі жорстокостей царського режиму. При цьому — от ідіотизм! — в СРСР діяли державні установи, працівники яких цілком офіційно називалися цензорами. А в народі ці установи називалися так: «цензура».
Мова — про систему Головліту. Головліт — це Головне управління у справах літератури та видавництв, створене у 1922 році. У кожній області діяло представництво цього грізного органу. Вони називалися управліннями з охорони державних таємниць у пресі. На Кіровоградщині таким управлінням керував з 1979 року по 1995–й Микола Цибульський. Про те, чим йому доводилося займатися на цій посаді, він розповів кореспонденту «Первой городской».
Як зауважив Микола Григорович насамперед, ознаки, за якими ті чи інші відомості відносилися до державної таємниці, містилися у партійних постановах. На їх підставі Головліт і розробляв свої внутрішні інструкції: як регулювати подачу інформації в пресі, на радіо та ТБ, у літературі.
Кожне друковане видання — газета, журнал, книга перед тим, як вийти в наклад, суворо перевірялося цензорами. (У випадках з книгами цей процес затягувався на місяці.) Підлеглі Миколи Цибульського приходили в обласну друкарню в дні, коли там мали друкуватися «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар», і ретельно вичитували газетні публікації.
Якщо не виявляли ніякої крамоли — давали санкцію на друк. Так само вони благословляли (або навпаки) і тексти, які мали прозвучати в ефірі облтелерадіокомітету.
За словами Миколи Цибульського, цензори вишукували в журналістських матеріалах, крім держтаємниць, ще й ідеологічні диверсії й промахи. Наприклад, критику партії чи натяки на це.
А коли у середині вісімдесятих років до влади прийшов Горбачов, то у ЗМІ почали з’являтися критичні матеріали і про міліцію, і про партійні органи. І обком партії вказав нам: критика партпрацівників в обласній пресі дозволяється, але не всіх, а тільки нижчих за рангом від першого секретаря обкому. Мовляв, першого секретаря і вищих знайдеться кому критикувати і без місцевих писак…
Як розповів Цибульський далі, серед тодішньої кіровоградської журналістської братії, бувало, знаходилися незгодні з тими, що їхні твори зарізала цензура.
Був такий Володимир Гвоздецький, він працював у «Кіровоградській правді», — навів приклад Микола Григорович. — Якось він написав статтю про такий–то військовий корабель. А в нас же перелік суден — про які можна писати, а про які — ні. Наші працівники Гвоздецькому й сказали, що його матеріал не може бути опубліковано. Гвоздецький поскаржився у Головліт УРСР. Потім його ж s викликали його в обком партії. Ох і дісталося йому від Піскунова, заввідділом пропаганди! Бо за тодішніми правилами Гвоздецький мав поскаржитися в обком партії, а не відразу в Київ.
Саме з обкомом партії Микола Цибульський радився, коли виникали сумніви в можливості поширення інформації через ЗМІ.
— Якось у «Молодому комунарі» готувалася до друку стаття Ніни Даниленко про нікудишні дороги в Долинській. — Згадав співрозмовник, — як я потім дізнався, виною тому — особливості тамтешнього грунту. А тим часом я спитав в обкомі, чи може газета писати про погані дороги. Мені пояснили, що таке не дозволяється. Тим паче, що в тих краях знаходиться аеродром закритого користування.
У іншому випадку, про який згадав Микола Цибульський, обком партії не дозволив поширювати через ЗМІ матеріал, де згадувалося про пожежу в колгоспі.
Хоча той матеріал і не критичний був, а навпаки, — пам’ятає Микола Григорович. — Його підготували журналісти облтелерадіокомітету, ішлося про дружний і працьовитий колектив тваринницької ферми. На підтвердження цього наводився такий факт: коли зайнялася ферма, працівники кинулися рятувати її як своє особисте майно. Щоправда, не врятували, ферма згоріла дотла. Коли ми пояснили Володимиру Левицькому, тодішньому керівнику облтелерадіокомітету, що про це повідомляти не можна, той не погодився. Він доводив, що на створення матеріалу витрачено чималі кошти, а тому, мовляв, його треба пустити в ефір. Я запропонував Левицькому піти удвох до завідуючого відділом з ідеології обкому партії. Так і зробили. «Так, кажете, ферма згоріла? — мовив нам заввідділом з ідеології. — Який жах! Чим же тут хвалитися!»
Розповів Микола Цибульський і про те, як у вісімдесятих роках обком партії заборонив оприлюднювати в пресі деякі відомості про жнивну кампанію (як тоді писали в газетах, про битву за врожай).
Це було спричинене ось чим, — пояснив Микола Григорович. — Тоді СРСР купував за кордоном продовольче зерно, це обходилося нашій державі дуже дорого. Капіталісти, володіючи інформацією про те, скільки у нас зібрано свого хліба, штучно піднімали ціни на такий товар.
А ще, за словами Цибульського, кіровоградським ЗМІ не дозволялося тоді називати прізвища військовослужбовців місцевого гарнізону у званнях майора і вищих, заборонялося розповідати про уранові копальні, навіть заїкатися про склади держрезерву (навпроти фабрики «Зорянка» в обласному центрі). Мовчала радянська преса і про надзвичайні пригоди.
Повідомляти про масові загибелі людей (зокрема, на транспорті) вважалося неприпустимо — чи то щоб не спричинити паніки, чи то щоб народ не засумнівався, що живе в найкращій країні у світі.
Що ж стосується теми виконання радянськими воїнами так званого інтернаціонального обов’язку в Афганістані, Микола Григорович сказав:
— З матеріалів у ЗМІ на цю тему мало випливати, що контингент радянських військ в Афганістані — обмежений, тобто що наших військових там дуже мало. Якщо всесоюзним газетам дозволялося вести мову про перебування в Афганістані однієї дивізії, то київським — про полк, а обласним — про роту.
Вишукуючи в газетах перед їхнім друком державні таємниці та ідеологічні промахи, підлеглі Миколи Цибульського іноді виявляли і звичайні «ляпи», хоча це й не входило в їхні функції.
Одного разу вийшла у світ «Кіровоградська правда», — згадав Цибульський про один з таких випадків, — а в ній знімки не відповідають підписам до них. Зокрема, фото, на якому — оранка, підписане як сівба, а фото сівби — як оранка. Працівник нашого управління помітив цю невідповідність у процесі вичитування газети перед її друком! Та представник редакції не відреагував на його зауваження з цього приводу. Потім редактору Моторному перепало в обкомі за грубу помилку. До речі, про Моторного. Мушу сказати, що він дуже не любив, коли хтось безпідставно критикував журналістів «Кіровоградки» чи навіть давав оцінки газеті. Я якось похвалив на нараді «Кіровоградську правду»: мовляв, газета гарна, подобається людям. А Моторний мені відразу: «Миколо Григоровичу, припиніть». А увечері ми зустрілися і по чарці випили, бо земляки ж, з одного району родом.
Іван Вітько, Національне бюро розслідувань України
