Про вбивство журналіста В’ячеслава Веремія та роботу прокуратури
июля 9, 2015
Нещодавно зустрів людину, яка розповіла, що була свідком вбивства журналіста В’ячеслава Веремія і бачила все власними очима від самого початку – коли В’ячеслав вибіг з машини, намагаючись втекти від озвірілого натовпу «тітушек». Потім був постріл і вже непритомну стікаючу кров’ю людину добивали битками та арматурою. Жінка, про яку я розповідаю, від всього цього була в стані шоку і лише весь час кричала не своїм голосом: «Досить!» і «не вбивайте!». Каже, думала, що її теж вб’ють. На несамовитий крик і ґвалт, який стояв під вікнами будинків в районі Михайлівської площі, вибігла певна кількість людей, яким вдалося зупинити швидку допомогу. Але медики не змогли забрати Веремія до лікарні, оскільки санітарна машина вже була заповнена пораненими з Майдану. Як нам всім відомо, журналіст невдовзі помер від вогнепального поранення та нанесених йому травм. Моя співбесідниця наступного дня пішла в прокуратуру за місцем мешкання і написала заяву про те, що стала свідком вбивства. До речі, того ж дня вона дізналась, кого було вбито – фото журналіста показали по телевізору.
Знаєте, якою була реакція прокурорів? Так, ви не помилились: реакції не було взагалі. Ні в день написання заяви, ні наступного дня, ні через три місяці, ні через рік. Не було ані викликів до органів дізнання, ані розмов із слідчими, ані відповідних протоколів. «Це їм не цікаво» – зробила висновок жінка – сама професійний юрист, між іншим. І розповіла ще одну цікаву історію: похід у прокуратуру невеличкого містечка призвів до неприємного відкриття. З’ясувалось, що кількість прокурорів на душу населення зросла в кілька разів. Але попри збільшення кількості державних мужів і жінок у мундирах, поява свідка вбивства все одно нікого не зацікавила. Ймовірно, сигнали з Києва стосовно того, чим повинні займатись справжні прокурори, суттєво позначаються на поведінці середньо – статичного працівника прокуратури. Маю на увазі апетити прокурорських працівників, які відзначились цього тижня безпосередньо під носом у Генерального прокурора, отримавши хабар в пів-мільйона доларів. Стосовно ж згаданої ситуації із вбивством В’ячеслава Веремія – схоже, що лише по «телеку» і в творах Агати Крісті детективи одразу опитують людину, яка заявляє, що стала свідком резонансного злочину і готова співпрацювати із слідством. При цьому у них має бути найголовніше – бажання розслідувати справу. Не лише цю, а й стосовно масового вбивства людей як на самому Майдані, так і поза його межами. І ще оде: а статтю за бездіяльність ще не скасували?
Дмитро Тузов, Національне бюро розслідувань України
