Деякі факти і роздуми з приводу вбивства друга Лісника

декабря 24, 2015

Багато часу вже минуло с тих пір, як ми з ним востаннє бачилися в реалі. Я знав його не так вже і добре, колись бував у його монастирі. Тримали зв’язок через інтернет. А тепер – його не стало. І одразу ж почалося активне перемивання кісток у мережі та на ТБ – порошенківські ЗМІ та інтернет-троллі вигадують різноманітну маячню , намагаючись облити брудом і дискредитувати ще одного українського патріота. Тому я, один з його учнів, спробую відповісти тут на деякі пропагандистські брехні та просто біографічні помилки, що ширяться інтернетом, та стисло окреслити ідеологію, якою керувався Лісник.

Одним з перших на його смерть відреагував, звичайно ж, Ярош – людина, яку останні місяці Лісник завзято критикував. Ярош звинувачує його у непрофесіоналізмі як розвідника, каже, ніби Лісник кудись зник зі зброєю, загубився, заблукав. Але це ніяк не в’яжеться з тим, що вже за декілька місяців потому «непрофесіонал» Лісник був поставлений командувати 1м відділом розвідки ДУК ПС. Дуже дивна поведінка для керівництва ДУК, яке саме складається с військових, чи не так? Або ж – Ярош просто бреше, намагаючись облити брудом свого загиблого критика (за його життя Ярош йому таких претензій не пред’являв і сидів собі тихенько). Цікаво, також, що Ярош насправді знайомий з ним ще з 90х років, і не може бути не знайомий – адже він очолював «Тризуб», а Лісник був одним з творців цієї організації та мав у ній організаційне звання сотника. Так що про «зіткнулися один раз» — це просто ще одна його брехня.

Насправді, пояснити таку поведінку Яроша дуже легко, якщо розглянути причини, з яких Лісник розгорнув проти нього таке жорстке словесне протистояння, та зрозуміти ідеї, які сповідував Лісник. Він завжди був прихильником ідеї української революції, він був впевнений, що побудована в Україні олігархічна система не може бути змінена законним, виборчим шляхом, а може бути демонтована лише шляхом озброєного повстання. Чесні вибори, на його думку, принципово неможливі доти, доки 90% стратегічного промислового потенціалу України поділені між кількома олігархічними кланами, які мають повну економічну, а отже, и політичну владу у країні. А копії печаток виборчкомів, що були знайдені у регіоналів після втечі Януковича, зайвий раз доводять, якими насправді є оті «демократичні вибори». Своє бачення того, яким повинно бути таке повстання, до яких цілей йти та якою тактикою користуватися, він докладно розписував на одному зі своїх блогів http://ukr-sprotiv.blogspot.com/2011/09/1.html . Він вважав, що неможливо перемогти Систему, граючи за законами, які вона сама встановлює, і не вдасться шляхом махання прапорцями на мітингах примусити владних крадіїв самих себе лишити статків та посадити самих себе за грати. Ці його слова блискуче підтвердилися – і тим, що усі 24 роки незалежності «чесні демократичні вибори» лише міняли на постах олігархічних «балакучих голів», і тим, що Майдан у 2014 році скинув Януковича лише тоді, коли почав стріляти у відповідь.

Але цілей своїх Майдан тоді не досяг – він скинув лише декількох головних бандитів (на місце яких одразу ж прийшли інші з тієї ж банди), після чого озброєний Майдан не став докорінно міняти владу і систему, залишивши на своїх постах практично всю міліцію, суддів та депутатів. Результат очевидний – ми отримали повний реванш старої системи, президентом став один з засновників Партії регіонів та міністр економіки часів Януковича, а судді та менти, що вбивали та саджали майданівців, спокійно продовжують займатися тим же самим, доки олігархи розкрадають країну, як і раніше. Причини цього Лісник бачив у тому, що Майдан не був власне революцією, а був просто неорганізованим бунтом, котрий не був готовий взяти всю повноту влади у свої руки. Такі бунти є другою з трьох стадій революції (докладніше – http://lisnik1.blogspot.com/2015/09/blog-post_18.html ) . Третьою стадією революції має стати організоване повстання, після якого повстанці беруть у свої руки всю повноту влади та блискавично ламають стару систему і розбудовують нову. Саме до переходу до цієї, третьої стадії революції и закликав Лісник.

Необхідність проводити таку революцію є вкрай гострою, через державну зраду на всіх рівнях, що має місце під час війни з Росією. Питання стоїть вже у існування самої української держави як такої – якщо революція не буде здійснена, то росіяни просто захоплять півкраїни, спираючись на допомогу українського олігархату, що буде знову і знову влаштовувати «перемир’я» з відводом важкої зброї там підставлянням беззахисних солдатів під російські снаряди.

В чому ж полягає ця зрада? Ведення спільного бізнесу з окупантом, безперешкодний транзит газу та інших товарів окупанта через свою територію (які, до речі, є головним джерелом фінансування цього окупанта), співпраця с окупантом в оборонній сфері (!!!), прямі накази армії та силовим структурам не відкривати вогню по окупанту або прямо допомагати йому (як то було в Криму і як то зараз є на Донбасі, де солдатам заборонено стріляти у ворога під загрозою кримінального переслідування), відсутність будь-яких санкцій проти окупанта чи конфіскації його майна, чи розриву дипломатичних відносин с з ним, відведення військ та озброєння перед наступом ворога (що ми бачили у Дебальцево, наприклад, і відведення зброї продовжується і зараз), невведення воєнного стану, коли окуповано аж 10% території (за законом його треба вводити навіть при одній лише ЗАГРОЗІ вторгнення. А те, що при цьому МВФ не дасть кредитів – то порошенківська брехня), постачання ресурсів на окуповані території (навіть заключили договір про поставку електрики до «Кримського федерального округу РФ»). Кожного з цих пунктів навіть окремо вже достатньо, щоб судити Порошенка військовим трибуналом.

Окрім державної зради, ми бачимо і реставрацію кримінального режиму Януковича навіть у ще більш гротескних та відвертих його формах. Патріотів – саджають за абсурдними звинуваченнями, у той час як не покараний ЖОДЕН з тих, хто розстрілював Майдан або віддавав накази на цей злочин. Люди, що причетні до розпалювання сепаратизму і допомагали російському вторгненню на Донбас – спокійно гуляють Києвом, а тим, хто вбивав і катував українських вояків – влада дарує амністію (див. статтю 3), відбувається фактично легалізація Лугандону. Окрім цього, повністю провалена люстрація, майже всі посадовці, судді та прокурори часів Януковича продовжують сидіти у своїх кріслах і служити новому хазяїну. Арешти з рахунків втеклих поплічників Януковича знімаються, також закриваються кримінальні справи проти них, які з переляку повідкривали після втечі Януковича.

Може виникнути питання – а навіщо кримінально-олігархічному режиму ця війна? Відповідь дуже проста – їм потрібно знищити якомога більше пасіонарних і чесних людей, що готові тримати в руках зброю, бо вони становлять велику загрозу для режиму, що ми вже бачили на майдані. Саме через це режим домовився з Путіним про початок цієї війни, і саме для цього організовуються штучні котли, у яких вояки гинуть сотнями. У режиму недостатньо сил, щоб самому перемогти народ, тому для допомоги у цьому були використані російські війська. Одночасно війна дозволяє режиму списувати на неї будь які негаразди, викликані насправді масштабними розкраданнями держбюджету та корупцією, і відповідати на всі запитання «У нас війна!» та «Щось не подобається – йдіть в АТО!». Одночасно окуповані території перетворюються на сірі зони корупції і контрабанди, на яких можна збирати оброк з товарів та продавати їх вдвічі чи втричі дорожче ніж на неокупованих територіях, що приносить олігархам великі прибутки.

Така допомога української влади – єдина причина, що зробила російське вторгнення можливим. Усі 24 роки до того Росія не лізла сюди зі своїми військами, бо не здатна була витримати повномасштабної війни з Україною з перекритою газовою трубою. Путін наважився на вторгнення лише тоді, коли отримав гарантії допомоги від української влади і гарантії збереження свого транзиту через українську ГТС.

Таким чином, війна, що відбувається на сході, несе масу вигід правлячому у Києві режиму, а її закінчення може поставити саме його існування під загрозу. Тому, на думку Лісника, у України не має жодного шансу перемогти у війні, доки державні зрадники не будуть скинуті.

Але «полупровідник» Ярош, схоже, мав іншу думку на цей рахунок. Він завжди називав Порошенка «мій головнокомандувач», волав про «мирний спротив» і пропонував влаштувати якийсь референдум про «недовіру владі» (звісно, законно, тобто лише з дозволу цієї влади). Лісник прямо казав, що Ярош є агентом влади, функція якого – направлення радикальних настроїв Правого Сектору у безпечне для влади русло. Що йому чудово вдавалося. Проте, коли на з’їзді було прийнято рішення про взяття революційного курсу, Ярош одразу втік с організації. Лісник порівнював цю ситуацію з розколом ОУН на «поміркованих» мельниківців (секта свідків Яроша) та революційних бандерівців. Лісник, з огляду на все це, порівнював Яроша з попом Гапоном та пророчив йому таку ж долю.

Сам Лісник публічно заявив про свій вихід з ДУК ПС 31 серпня, після прийняття радою ганебних законів з амністією для сепаратистів та відсутності будь якого силового спротиву проти цього з боку ДУК. Це рішення прийняв сам Лісник, і ніхто не виганяв його, як пишуть деякі ЗМІ. А власне у ПС він ніколи не був, ПС і ДУК ПС – це різні організації, і він це підкреслював.

Аналогічно Лісник критикував і Літуна (Стемпицького) за те що той не провадив послідовну антирежимну політику. Саме Літун прямо заборонив Ліснику свого часу проводити будь-які бойові дії проти режиму Порошенка. В приватній розмові Лісник говорив про його зраду, і схоже, що так воно і є, оскільки на вбивство свого бойового побратима Стемпицький відповів лише здивованим белькотінням у фейсбуці.

У світлі сказаного вище стають ясні мотиви багатьох дій Лісника, та мотиви режиму, що його вбив.

Примітивні та шаблонні методи порошенківської пропаганди можуть викликати лише усмішку. Взята у заручники дитина з’являється у путінсько-порошенківських ЗМІ (вони по суті є одне ціле, просто працюють під різний контингент) кожен раз, коли їм треба дискредитувати якихось незгодних в режимом осіб. Загадаймо, що під час подій у Мукачевому владні ЗМІ також приписували бійцям ДУК захоплення у заручники дитини, кремлівськи ЗМІ розповідали жахи про розіп’ятого українцями хлопчика у Слов’янську, а зовсім нещодавно кремлівські боти звинувачували протестуючих російських дальнобійників у смерті хлопчика, що нібито помер у швидкій через блокування дороги. І нарешті – ніхто ніколи не чув про наявність у Лісника дітей, а якби вони і були – навряд чи він став би ризикувати ними і скоріше за все відправив би їх за кордон.

Не менш абсурдні і звинувачення у терракті против мирного населення людини, що півтора роки ризикувала життям, аби те населення захистити. Аналогиічні звинувачення режим Януковича свого часу пред’являв націоналістам.

Щодо того що Лісник був агентом ФСБ – таку примітивну брехню я не буду навіть коментувати. Всім, хто має розум, досить просто почитати, що Лісник писав останні роки.

До речі, заглянувши у статтю на Вікіпедіі, я з подивом прочитав, що Лісник воював у Другій Чеченській війні, що сам генсек ООН називав його «одним із найнебезпечніших терористів світу». Ні те, ні інше не відповідає дійсності. Лісник воював у Першій Чеченській (а не у другій), на боці Ічкерії, займався там військовою розвідкою та був військовим консультантом. Привіз звідти касету із записами звірств російських федеральних сил, яка свого часу наробила багато галасу у 90ті. Щодо слів Пан Гі Муна – я не знайшов жодних підтверджень, що такі слова він насправді коли-небудь казав.

Також у мережі розповсюджується відео, на якому юнак — український доброволець на грузино-абхазьській війні читає вірш, та говориться, що це — молодий Олег Мужчиль. Цей хлопець не схожий на Лісника ні зовні, ні голосом, і в мене немає жодної информації про те, що Лісник взагалі приймав участь у тій війні.

На цьому моя розповідь завершується. Сподіваюсь, що тепер особистість Лісника стала більш зрозуміла моїм читачам.