«Почет» і «Дружба» від Путіна. Кого в Україні нагороджують російськими орденами. Колаж
августа 11, 2013
Москва щедро роздає українським політикам, церковникам і митцям нагороди. Здебільшого за заслуги в утриманні України в орбіті Кремля…
До чергового святкування хрещення Русі, яке в Москві, схоже, поряд зі «спільною переможною війною» розглядають як один із основних наріжних каменів у міфології «спільної історії» України та Росії (на підставі яких обґрунтовується і необхідність їхнього спільного майбутнього), було знову роздано низку російських нагород різним українським діячам. Зокрема, після продажу менеджерові «Сім’ї» Українського медіа-холдингу (UMH) Борис Ложкін отримав Почесну грамоту Ради Федерації (верхньої палати російського парламенту). Її голова Валєнтіна Матвієнко пояснила відзнаку ось як: «Щоб реалізувати такий проект, треба бути великим професіоналом і другом Росії… нам дуже важливо, щоб ми розвивали дружбу й російську мову в Україні». Ще б пак, усі друковані видання, що входили в UМН, російськомовні.
Проаналізувавши коло відзначених РФ українців, журнал «Тиждень» дійшов висновку, що серед них переважають затяті українофоби і ті, хто відверто прислужує Кремлю.
Українці не раз отримували третю у російській ієрархії відзнаку. У квітні 2004 року Владімір Путін видав указ про нагородження орденом «За заслуги перед Отечеством» (одразу І ступеня) тодішнього президента України Кучми. На той час Леонід Данилович уже готовий був піти на вступ до Єдиного економічного простору (ЄЕП), підписавши під тиском Кремля відповідну угоду у вересні 2003-го. Зі свого боку, в Москві, вочевидь, сподівалися, що після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, якого Росія тоді відкрито підтримала, доб’ються ще більшого, і орден для Кучми міг розглядатись як своєрідний прощальний подарунок. Однак Янукович програв кампанію. У Росії багато хто звинувачував у цьому Кучму. Як висловився один із тодішніх кремлівських політтехнологів «проекту Янукович» Глєб Павловскій, Помаранчевій революції треба було «вчасно дати в морду», а Леонід Данилович на це не пішов. Не дивно, що свій орден він без зайвого галасу отримав лише в липні 2011-го.
«Орден Дружбы», що став повторенням радянського ордена «Дружби народів», та «Орден Почёта» в більшості випадків є ознакою того, що нагороджений неабияк попрацював на просування в Україні інтересів РФ. Останній іноземцеві отримати вельми непросто: за статутом, його вручають за «особливі досягнення» в політиці, економіці, культурі, при цьому бажано вже мати які-небудь інші російські державні нагороди. Нараховано п’ятьох українців, що стали кавалерами згаданого ордена за останні роки. У більшості випадків вони вже мали відзнаку «нижчого» ґатунку – «Дружбы», який у нинішній ієрархії російських нагород іде одразу за «Орденом Почёта».
«Почёта» від Кремля удостоїлися прем’єр-міністр Микола Азаров, предстоятель Української православної церкви Московського патріархату Володимир (Сабодан), митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Саввін), нині покійні митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак) та актор Богдан Ступка.
У цих випадках ідеться здебільшого про «ювілейні» нагородження. Але, звісно, при цьому кавалери все одно так чи інакше мають бути «своїми» для Росії. Скажімо, невідомо, чи отримав би геніальний Ступка російський «Почёт» незадовго до смерті, якби перед тим не зіграв Тараса Бульбу в однойменній стрічці, значно більше просякнутій імперським духом, аніж оригінальний твір Миколи Гоголя. Годі й казати про таких діячів, як відомий своєю антиукраїнськістю митрополит Агафангел, котрий свого часу погрожував анафемою вірянам, якщо ті проголосують за Віктора Ющенка, а влітку 2011 року в розмові з російським журналістом Алєксєєм Венєдіктовим, за словами останнього, заявляв, що «наша спільна батьківщина – СРСР», тоді як «Львів – це наша Чечня». Агафангела називають одним із імовірних спадкоємців 77-річного митрополита Володимира. Його можливі конкуренти – Павло (Лебідь), який днями заявив, що «никогда не существовало отдельных российского и украинского народов», Іларіон (Шукало) та Онуфрій (Березовський), автор фрази «Мы не можем оторваться, у нас с Москвой, как и со всем православным миром, свой общий канон, свои общие правила» – наразі удостоїлися тільки «Ордена Дружбы». За підрахунками, з кінця 1990-х цю нагороду, що є відвертою відзнакою «друзів Росії», одержали щонайменше 30 українських діячів політики, мистецтва, культури та релігії, чиї імена на слуху.
Серед кавалерів «Ордена Дружбы» також депутат-регіонал В’ячеслав Богуслаєв, затятий прихильник російської моделі економіки (свого часу в одному з інтерв’ю він заявив: «Нам необходимо вступать в Таможенный союз. И не нужно критиковать нас за такое решение. Вот кое-кого из наших оппонентов посадят, и все будет нормально, не будет вокруг этого столько шума»), звісно ж, автори мовного закону, який підвищує статус російської, Сергій Ківалов та Вадим Колесніченко, патріарх КПУ Георгій Крючков та нинішній лідер Компартії Петро Симоненко (українські комуністи ніколи не приховували своєї проросійської позиції, а на останніх парламентських виборах, як стверджували деякі ЗМІ, фінансувалися з російських джерел), а також екс-спікер Володимир Литвин (мабуть, щось таки зробив важливе, але втаємничене, для Кремля). Крім того, у списку фігурують один з архітекторів «луганської ідентичності» Віктор Тихонов, лідер ветеранів-«афганців» України, запеклий антиНАТОвець Сергій Червонописький, голова зовнішньополітичного напряму в адміністрації пізнього Кучми Анатолій Орел, який і тоді, і тепер критикує Захід, натомість відкрито лобіюючи російські інтереси.
Частина зі згаданих людей одержали російську відзнаку за «пізнього Кучми», наприкінці 1990-х – на початку 2000-х. Це стосується, зокрема, Богуслаєва та Орла. Водночас нова хвиля нагороджень припала на помаранчевий період, коли Росія всіма силами підтримувала активістів різноманітних «рухів проти фашизму», зайнятих дискредитацією української влади як всередині країни, так і на Заході. Наприклад, Георгій Крючков удостоївся «Ордена Дружбы» в 2009 році, після того як видав разом із нинішнім міністром освіти і науки Дмитром Табачником книжку «Фашизм в Україні: загроза чи реальність?», що мала виразно антиукраїнське спрямування й стала приводом для проведення цілої низки пропагандистських круглих столів міжнародного рівня. Разом із Крючковим тим самим указом ту саму відзнаку отримали вже згаданий Сергій Ківалов і депутат кримського парламенту Сергій Цеков, який напередодні став співголовою нового проросійського руху в Україні «Русское единство». «Уверен, что в скором времени Украина восстановит союзно-политические отношения с Россией. Тогда считайте, что Крым вернется в Россию вместе с Украиной», – свою антиукраїнську позицію Цеков висловлював за будь-якої влади.
Наступна хвиля «політичних» нагороджень припала на 2011–2013 роки. Для наймолодших кавалерів це, вочевидь, була подяка як за діяльність у помаранчеві часи, так і за «досягнення» вже при президентові Януковичу. Досить згадати, скільки зусиль той самий Колесніченко доклав до просування сумнозвісного мовного закону або зараз докладає для сіяння розбрату між Україною та Європою в контексті польсько-українського конфлікту 1943-го. Серед нагороджених «Орденом Дружбы» – депутат від ПР Таїсія Повалій, відома своєю участю в російсько-українських проектах шоу-бізнесу, та актриса Тетяна Назарова (дружина Дмитра Табачника), яка грає в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки, де ставлять лише російськомовні спектаклі.
Цікаво, що в інших країнах серед нагороджених орденом неросіян трапляються люди, дуже критично налаштовані до Москви. Приміром, відомий польський режисер Анджей Вайда – запеклий антикомуніст і, на думку російських правих, русофоб. Але до українців такого лібералізму немає: жоден громадянин України, помічений у критиці РФ, російських нагород не отримав.
Олександр Михельсон, Національне бюро розслідувань України
