@nacburo

RSS

Пошук

НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ

Газова війна-2009: чи міг Путін шантажувати Тимошенко?

Корупція і тиск Росії

На відміну від словесного тиску з боку європейських країн, Росія мала й має значно більші можливості для впливу на Україну. В основі такої впливовості, безперечно, лежить корумпованість українських політиків, якій Росія завжди максимально сприяла.

Корумповані політики, як відомо, дуже поблажливі до побажань хабародавця. І саме внаслідок цієї корумпованості за 20 років незалежності в Україні так мало зроблено задля кардинального скорочення енергоспоживання та максимальної диверсифікації зовнішніх джерел енергетичних ресурсів. Росія доти шантажуватиме Україну, доки в нас залишатиметься високий рівень корумпованості та, відповідно, енергозатратності економіки.

Енергетичний шантаж Росії зберігатиметься до того часу, доки корумповані українські політики відмовлятимуться від диверсифікації постачань ядерного палива та підписуватимуть десятирічні контракти на закупівлю його виключно в Росії.

Отже, шалений тиск та шантаж з боку з Росії в січні 2009 року під час газового конфлікту, безперечно, мав місце. І енергетична залежність України цьому максимально сприяла. Водночас слід нагадати, що Росія розв’язала газову війну проти Україні в максимально несприятливих для себе умовах. По-перше, Україна мала в газових сховищах майже 30 мільярдів кубів газу, з яких близько 17-18 млрд. належали Нафтогазу. З решти 12-13 млрд. кубів 11 млрд. належали «РосУкрЕнерго» та 1-2 млрд. – іншим приватним структурам.

Таких запасів газу у своїх газосховищах Україна ще не мала за останні двадцять років. У разі повної газової блокади з боку Росії ми могли забезпечити потреби своєї економіки щонайменше до кінця квітня 2009 року, а в разі введення режиму жорсткої економії – ще декілька місяців. Причому в цих умовах українська влада була б змушена запровадити надзвичайний стан у економіці й не виконувати заявки приватних структур щодо експорту газу й спрямовувати його на потреби української економіки. Передусім це стосувалося «РосУкрЕнерго». Причому в судах, у тому числі іноземних, ця структура навряд чи змогла б домогтися рішення про штрафні санкції до Нафтогазу чи України як держави, бо російська газова блокада могла бути розцінена судом як явний форс-мажор.

Другим фактором, який грав на користь України, було те, що Нафтогаз, навчений досвідом російсько-українського газового конфлікту січня 2006 року, відпрацював технологічні процедури й режими реверсу газу в українській ГТС.

У зв’язку з цим не можу не прокоментувати заяву одного з головних політтехнологів Юлії Тимошенко пана Олега Медведєва. Він у своєму блозі, намагаючись виправдати газові угоди Тимошенко, патетично запитує: «Чи могли б умови контракту бути кращими?» І сам же відповідає: «Мабуть, що так… Якби не неминучий колапс газотранспортної системи, яка не могла всупереч законам фізики працювати й надалі в реверсному режимі, проганяючи газ із Заходу на Схід».

Пан Медведєв не фізик і не механік, а політтехнолог. Далися взнаки суттєві прогалини в знаннях, які набуваються ще в шкільному віці. (Моральні аспекти я опускаю). Справа в тім, що рідина чи газ по трубі рухаються в той бік, куди їх штовхають. Закони фізики, незважаючи на весь патетичний запал пана Медведєва, тут ні до чого. І колапс українській ГТС не загрожував. Принаймні 8 січня 2009 року головний радник голови правління НАК «Нафтогаз», член Київського міжнародного енергетичного клубуІван Діяк спростовував можливість колапсу української газотранспортної системивнаслідок зупинки Росією транзиту газу в країни Європи. «Система працюватиме, поки не вичерпаються запаси газу в підземних газосховищах», – зазначав він.

Думаю, у цьому питанні варто більше довіряти знаному фахівцеві української енергетичної системи, аніж політтехнологу…

Отже, Україна мала дві ключові короткострокові можливості для протистояння в газовій війні з Росією. Причому Росія, безперечно, знала і про перше, і про друге. Що відбувається з українською ГТС, які заходи там здійснюються, російські спецслужби та високопосадовці знають, схоже, краще ніж українські.

Слід також зазначити, що, розв’язавши газовий конфлікт, Газпром втрачав щоденно до ста мільйонів доларів – і це лише прямі збитки. Після повного припинення поставок газу по території України російський газовий монополіст був також змушений зупинити роботу більш як 100 свердловин. Очевидно, що в разі продовження протистояння Газпром міг зіштовхнутися з реальним колапсом своїх родовищ, бо зупинити роботу родовища – це не просто перекрити кран у трубі.

При цьому Україна не мала зобов’язань перед європейськими газовими компаніями. Їх мав Газпром. І з кожним днем збитки Газпрому та загроза багатомільярдних судових позовів до нього зростали.

Газову війну продумала й організувала Росія

Отже, Газпром та російські керманичі могли розпочинати цю війну лише в одному випадку – будучи впевненими, що вона закінчиться тоді, коли вони самі того бажатимуть, до того ж вигравши її.

Ми ще повернемося до того, що мала робити Україна, аби не програти.

Але зараз хочу зупинитися ось на чому… Безперечно, російські можновладці ретельно підготували й сплановано розв’язали цю газову війну проти України. Причому за участю української сторони.

Інакше чому прем’єр-міністри Росії та України, підписавши 2 жовтня 2008 року меморандум, у якому передбачався поетапний перехід протягом трьох років до ринкових економічно обґрунтованих і взаємопогоджених цін на російський природний газ для споживачів України й тарифів на його транзит через територію України, без жодних пояснень проголосили, що до 31 грудня 2008 року вони погодили ціну на газ для України й тарифів на його транзит, що повністю суперечили документу?

Хоча вони не могли не розуміти, що Президент України Віктор Ющенко, пам’ятаючи про взаємні зобов’язання сторін (відповідно до цього меморандуму), буде категорично проти ціни й тарифів, які роблять Нафтогаз і всю українську економіку повними банкрутами.

Якщо цей конфлікт не планувався заздалегідь, то чому ще починаючи з листопада 2008 року по столицях європейським держав роз’їхались емісари російської влади, котрі «застерігали» про очікувані проблеми з транзитом газу по території України?

Якщо це не була свідома, гарно продумана спецоперація, то чому Росія припинила транзит газ по Україні, звинувачуючи Нафтогаз, що той нібито краде його? Хоча єврокомісар з питань енергетики Андріс Піебалгс 20 січня 2009 року наголошував: «Нами не були встановлені факти того, що Україна несанкціоновано відбирала газ. Перші дні після 31 грудня була дуже хороша прозорість НАК „Нафтогазу“ який надав усі розрахунки про вхід і вихід газу, і цифри всі збігалися. Була надана інформація, як газ використовувався, і всі дані збігалися. Тобто в нас немає фактів щодо того, що Україна відбирала газ несанкціоновано».

Навіщо Газпром до 20 січня 2009 року не розблоковував поставок газу європейським споживачам через Україну, навіть незважаючи на підписаний тристоронній протокол (Україна – Росія – ЄС) щодо моніторингу транзиту газу по території України? Навіщо він постійно замовляв Нафтогазу такі умови транзиту газу й такі його обсяги, які прокачати було технологічно неможливо?

Навіщо під час конфлікту Газпром, навмисне зволікаючи, пропонував постачати газ через газорозподільну станцію в російському місті Суджа в напрямку української станції Орлівка, хоча чудово орієнтувався в будові української ГТС й розумів, що така подача газу через конструктивні особливості транзитної системи призвела б до відключення поставок газу для Донецької, Луганської й частково Дніпропетровської областей?

Згадуваний Андріс Піебалгс заявляв: «Наші експерти підтвердили, що використання „Суджи“ для транзиту є складним, навіть неможливим».

Щодо реальних планів Росії доволі відверто 14 січня 2009 висловився Голова правління НАК «Нафтогаз України» Олег Дубина. На питання журналістів, чому 31 грудня 2008 року такі контракти не були укладені, він відповів:

«У мене є переконання, що їх ніхто і не хотів підписувати», – сказав Дубина пояснивши, що всі графіки були порушені від самого початку.

Яку мету переслідував Газпром

Навіщо російські керманичі робили все це, які цілі переслідували і чому вони були впевнені, що цей конфлікт виграють?

Цілей, очевидно, було декілька.

Можна погодитися з висновком журналіста «Рейтерс», який писав за підсумками цього конфлікту: «Передусім, інші колишні республіки Радянського Союзу тепер будуть довго й скрупульозно думати, чи сперечатися з Росією, коли і їм буде оголошено про введення європейських цін. Кремль не налаштований на компроміси й знову продемонстрував – як і в серпневій війні з Грузією – що для реалізації своєї політики готовий, якщо потрібно, посваритися з Заходом. Якщо угода збережеться в нинішньому вигляді, то російський державний газовий гігант „Газпром“ найближчими роками заробить додатково мільярди доларів – значно більше, ніж те, що він утратив за перші дні цього року».

Але крім того, на моє глибоке переконання, не менше важливо метою було примусити Європу погодитися на будівництво й відповідне фінансування безглуздо дорогих та неефективних Північного й Південного газових потоків. Домігшись фінансування цих проектів європейцями, Росія була б певна, що вони саме в неї купуватимуть додаткові обсяги газу й транспортуватимуть їх по цих газопроводах. Без створення штучної блокади для постачань газу по Україні було дуже важко переконувати раціональних європейців вкладати десятки мільярдів доларів у проекти, які в багато разів дорожчі, ніж фінансування розвитку української ГТС, яка могла б на значно дешевших умовах забезпечити транспортування додаткових обсягів газу.

Тобто Росія домоглася тих цілей, які перед собою ставила, готуючи й розв’язуючи газову війну.

Не тиск, а домовленості між близькими партнерами

Але чому російські керманичі були впевнені, що виграють у цьому конфлікті?

Спробуємо уявити інший вектор розвитку подій.

Уявімо, що українська влада, проявляючи єдність, наполягала в переговорах з російськими керівниками на укладанні газових угод, аналогічних тим, що мають європейські країни (котрі споживають зіставний з Україною обсяг російського газу і транспортують його по своїй території). Що б у цьому випадку мала робити Росія? Далі блокувати транзит газу в Європу? Як довго вона готова була це робити – маючи карколомно зростаючі збитки й зіштовхнувшись із тотальним несприйняттям таких дій з боку європейських країн, – до кінця січня, лютого, кінця весни?

Ну, можна уявити, що влітку 2009 року українська економіка опинилася б на межі колапсу, але домовлятися довелось б усе рівно саме з Україною, яка є монополістом з транспортування в Європу більш як 80 відсотків російського газу. Отже, розпочинати газовий конфлікт і намагаючись нав’язати Україні заздалегідь неприйнятні для неї умови можна було тільки маючи стовідсоткову впевненість, що в потрібний момент українська сторона пристане на них. І головною посадовою особою, яка мала можливість вплинути на це, міг бути лише український прем’єр-міністр, котрий має більшість у парламенті і якого не можна зняти з посади.

А що має робити учасник переговорів, на якого здійснює тиск інша сторона? Ті, хто зіштовхувався з проблемою ведення переговорів і тиском під час них, знають, що для цього потрібно розширити коло осіб, котрі беруть участь у переговорах, представляючи твою сторону. По-перше, об’єктивно зменшується тиск саме на тебе, по-друге, неможливим стає шантаж безпосередньо тебе, по-третє, учасники з твого боку мають можливість висловити більше переконливих аргументів, про які ти сам не подумав чи які забув. Так діють, коли справді хочуть отримати позитивний результат.

А як же діяла пані Тимошенко під час тих переговорів?

Правильно, з точністю до навпаки.

Як розповів міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, який у той час був послом України в Росії і який за офіційним статусом мав брати участь у переговорному процесі, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко спочатку провела переговори тет-а-тет з паном Путіним. Потім, приїхавши в Газпром, закрилася з керівництвом Газпрому, куди з одного поверху бігав Дубина, з іншого – ще один представник Нафтогазу, яким вона давала вказівки.

У цьому й полягали переговори, які, за словами Грищенка, були «поза межами стандартних».

Під час цих переговорів, як нас намагаються переконати бютівські політтехнологи, росіяни тиснули на Тимошенко.

Ні, у цьому випадку можемо з певністю говорити не про тиск, а про переговори близьких партнерів, котрі дуже довіряють одне одному, коли одна зі сторін домовлялася не про державні, а про власні інтереси. І намагалася піднести офіційні результати переговорів для громадян своєї країни у якомога більш вигідному для себе світлі.

Чи могла Росія шантажувати Тимошенко?

Ще хотів заперечити тим, хто намагається довести, що погані газові угоди були укладені тому, що росіяни шантажували пані Тимошенко кримінальними справами.

Очевидно, що це не відповідає дійсності. По-перше, усі свої кримінальні справи в Росії Юлія Тимошенко закрила ще у 2005 році. По-друге, об’єктивно їй могли висуватися звинувачення лише щодо тих епізодів, стосовно яких уже сплив строк давності. По-третє, звинувачення з боку російських можновладців на адресу ймовірного наступного Президента України у справах десятирічної давності виглядали б цілком безглуздо. Її електорат до цих звинувачень поставився б доволі скептично. Більш того, частина виборців вважала би такі звинувачення як помсту Тимошенко за її позицію. І по-четверте, кадебешник Путін чудово знає, що шантаж малоефективний для примушування «клієнта» до співпраці. Значно ефективнішим є використання його жаги до грошей і влади.

А тому ніякого шантажу Тимошенко з боку Путіну не було.

Яку роль відіграли погані стосунки між Путіним та Ющенком

Хотів би зупинитись ще на двох аргументах, які використовує Юлія Тимошенко та її політтехнологи для відбілювання газових угод. Так, згадуваний вище Олег Медведєвстверджував, що виною всьому були дуже погані відносини між російською владою та Президентом України Віктором Ющенком.

Цей аргумент справді має право на життя. Але слід мати на увазі, що протягом декількох століть російські керманичі проявляли свою ненависть до тих, хто, захищаючи інтереси власного народу й держави, не пристає на їхні пропозиції. І нічого за останній час у їхній імперській поведінці не змінилось. Навіть у Віктора Януковича, який у минулому році зробив просто царський подарунок росіянам у вигляді Харківських угод, сьогодні, як стверджують російські та українські експерти, украй погані стосунки з паном Путіним. Найменша спроба опору прагненням росіян сприймається ними з лютою ненавистю. У друзях Росії, як відомо, нині ходять лише такі колоритні особистості, як Президент Венесуели Уго Чавес, ну, і ще керівництво Хамасу. Інших, мабуть, і не знайдеш. Хоча й ці, слід відзначити, дружать з Росією виключно на меркантильній основі.

Отже, говорити, розуміючи ситуацію, про можливість якихось дружніх відносин з Росією може лише той, хто хоче заробити на них щось особисто.

Росія завжди розуміла й сприймала лише сильних. І якщо Україна зіштовхується з шантажем монополіста, то відповісти вона може лише тим самим.

Як приклад, наведу такий факт. Ненависть Кремля до Президента Грузії Михайла Саакашвілі, мабуть, навіть більша, ніж до Президента України Віктора Ющенка. Але розпочавши військову агресію проти Грузії в серпні 2008 року, російські війська бомбардували нафтопровід Баку – Тбілісі – Джейхан, натомість не чіпали газопровід, який транспортує по території Грузії газ із Росії у Вірменію. Він працював навіть під час бойових дій. Зруйнувавши його, Росія передусім поставила б на коліна не Грузію, а Вірменію – з відповідним ставленням до цього вірменів.

Отже, шантажуючи Україну, Росія б ніколи не ризикнула навіть теоретично довести до колапсу українську ГТС, бо тим самим різко скоротила б на довгі роки можливість транспортування свого газу в Європу, підриваючи до себе довіру з боку європейських країн. Газпром зазнав би величезних збитків, а в цій компанії, як добре відомо, присутні інтереси сьогоднішніх російських можновладців. А це, у свою чергу, означає, що якби українська сторона зберегла справді жорстку позицію в захисті національних інтересів, російські керманичі були б змушені домовлятися про взаємовигідні для обох сторін умови.

Чи не готувалися Харківські угоди для Тимошенко?

Бютівці наводять ще такий аргумент, який, на їхню думку, виправдовує газові угоди. Мовляв, Україні можуть знизити ціну газу лише зі «спеціальними політичними умовами». На що пані Тимошенко начебто «ніколи не погоджувалася й не погодиться».

Олег Медведєв у вже згадуваному блозі писав, що «умови контракту могли б бути кращими, якби, врешті-решт, Тимошенко припускала можливість політичних поступок, як то: здача Севастополя чи інтеграція до Митного союзу, чи відмова від вступу до НАТО, чи призначення Табачника міністром освіти тощо».

Щодо НАТО, то маємо відзначити, що пані Тимошенко ніколи не підтримувала ідею вступу України до цієї міжнародної політично-військової організації і завжди уникала прямої відповіді на питання про її ставлення до цього. Водночас вона постійно наголошувала, що виступає за входження України до суто європейської системи військової безпеки. Правда, забуваючи додати, що такої системи немає, і не відомо, чи з’явиться вона взагалі.

Щодо Митного союзу, то вступити туди Україна не зможе в будь-якому разі, не припинивши своє членство в СОТ. А це прямо суперечить інтересам українського бізнесу, тому такого кроку в Україні не зробить ніхто, у тому числі й Президент Віктор Янукович. Тож спроби представити Юлію Тимошенко в більш вигідному світлі порівняно з Віктором Януковичем у цьому питанні навряд чи коректні.

Що ж до заяв про те, що пані Тимошенко ніколи б не здала Севастополь, то тут зупинюся більш докладно.

Перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, пані Тимошенко справді не могла б здати Севастополь. Це можна зробити, лише ставши Президентом України й отримавши стабільну більшість у парламенті.

Уявімо, що не Віктор Янукович став Президентом України, а Юлія Тимошенко. Що б вона отримала в результаті своєї боротьби за омріяну посаду? Спустошений державний бюджет та газові угоди, які завдають багатомільярдні збитки державі та всій українській економіці.

Що зробили «регіонали» для розв’язання проблеми газових угод?

Не дуже розуміючи, у чому полягає цінність суверенітету держави, вони обміняли перебування Чорноморського флоту Росії в Криму на цінову знижку в сто доларів, наголошуючи, що тим самим вони зекономили Україні на 10 років 40 мільярдів доларів. Правда, з’ясувалося, що за чинними газовими контрактами ніякої економії все рівно немає.

А що б робила пані Тимошенко на місці Януковича? З такою ціною на газ, яка стала результатом газових угод Тимошенко, українська економіка піднятись би просто не змогла. Так ось у автора цих рядків з’явилася велика підозра – а чи не готувалася ця стодоларова знижка саме для Тимошенко, яку в Москві до кінця 2009 року вважали майбутнім переможцем президентських виборів?

Кожний, напевне, без особливих зусиль може уявити, як гіпотетичний Президент України Юлія Тимошенко, провівши переговори в Москві, а може, і в Києві чи в тому ж таки Харкові, повідомляє українським громадянам, яку величезну справу вона зробила, обмінявши продовження оренди ЧФ у Криму на ті самі 25, а може, і на всі 50 років, на знижку в сто доларів, які дозволять Україні зекономити 40 мільярдів доларів. Для східного електорату – це підносилось би як величезний успіх у відновленні дружніх відносин з Росією, які зіпсував поганий Віктор Ющенко, ну а для «західняків» наголошувалось би передусім на зекономлених для України 40 мільярдах «вічно зелених». А вся пропагандистська машина оголошувала б ворогами України всіх, хто ставив би під сумнів такий «успіх» пані Тимошенко.

Розуміючи, як реагуватимуть на мої слова прихильники Тимошенко, нагадаю, що у квітні вже далекого 2005 року в інтерв’ю журналові «Профіль» на запитання: «Ви як політик погодитеся на продовження терміну перебування російських військ у Севастополі в обмін на зменшення ціни на газ і нафту?» – вона відповіла: «Звичайно, погоджуся. Чому? Тому що дуже важливо сьогодні зробити так, щоб люди жили багато і щоб у них абсолютно не було ніяких економічних стресів. Що стосується військ у Севастополі, то завжди можна домовитися про надання послуг однією країною іншій країні на нормальних комерційних умовах. Тут немає нічого поганого».

Виходячи з цієї відповіді, кожний сам для себе може вирішити, чи не була, як висловлюється пан Олег Медведєв, «здача Севастополя» заздалегідь погодженим складником тих особистих домовленостей Тимошенко з Путіним, досягнутих між ними на зустрічах тет-а-тет протягом усього 2008 року.

У мене особисто сумнівів з цього приводу не дуже багато.

До речі, Олег Волчанський (начальник фінансового відділу одного з комерційних банків) в своїй статті «Російський газ: ціна питання», розміщеній на шпальтах «Економічної правди», проаналізувавши складові цін на газ для України та Німеччини, дійшов до того ж самого висновку щодо справжніх мотивів та причин газової війни 2009 року, що і автор цього дослідження.

Борис Кушнірук, Українська правда